"Уривки" - щоденник отця Серафима Кашуби

Вельмишанований Слуга Божий отець Серафим Кашуба народився у Львові 17 червня 1910 року. Священник з Ордену Братів Менших Капуцинів. З 1940 по 1977 роки – апостол милосердя для переслідуваних католиків Радянського Союзу. Був «добрим пастирем», який не залишив Христової вівчарні під час випробувань і до кінця своїх днів ніс Євангеліє серцям, що чекали на спасіння. Земну мандрівку закінчив 20 вересня 1977 року у Львові.   

   Вже вісім років отець Серафим перебуває за межами міста Рівне. Радянська влада в особі Демченка, уповноваженого у справах з питань релігії, позбавила в 1958 р.отця Серафима дозволу на працю священника. Це означало, що він не міг очолювати парафію в Рівному. Ця подія так глибоко закарбувалась у пам’яті о. Серафима, що після восьми років, в річницю цієї заборони він згадує її дуже з особливим почуттям. Той день стає датою, від якої він рахує свій час. Тепер Слуга Божий на засланні в казахському радгоспі в Арикти. Ця місцевість віддалена від Целінограду (ред. тепер місто Астана) приблизно на 300 км. Кашуба був засланий туди 16 березня 1966 р. Мандрівного священника було засуджено на 5 років «за бродяжництво». Ім’я господаря, в домі якого він був поселений в Арикти, нам не відоме. Отець Серафим навмисне не писав прізвищ та імен людей, з якими він співпрацював, щоб у випадку конфіскації його записів не зашкодити своїм добродіям. Ці спогади, "Strzępy" («Уривки»), отець Серафим пише на засланні. Вони є дуже спонтанні та емоційні. Дуже часто, описуючи своє будення, отець Серафим переноситься думками до минулих подій свого життя. Адресат його спогадів невизначений. Отець Серафим переносить на аркуші щоденника прагнення поділитися тим, що відбувається в його душі.

Великою мрією засланого священника, відрізаного від найближчих серцю людей, є отримати посилку з хлібом та вином, щоби мати можливість відправити Євхаристію.

                     (Розважання й коментар – брат Казимир Гузік OFMCap)                                                       

   «11 IV [1966].

Сьогодні восьма річниця. І знов той самий сонячний квітневий день. Тільки тоді це було Рівне, костел, в якому вранці я ще відправляв святу Літургію, хоча вже був виклик від Демченка та ширяли туманні передчуття. Адже вчора вийшов пасквіль «о земных делах». Молімось за зрадників – щось на кшталт «не знають, що роблять». Здається, що Теофілія була в костелі і ще трохи осіб. І ось чую слова Демченка: «Від сьогодні не маєш права».

   Вранці я згадав, що сьогодні саме той день. Розповідав про це Олександру і почуваюсь недобре. Можливо тому, що вранці вийшов на приморозок, а можливо, тому що сьогодні Великодній Понеділок і господарі вийшли з хати на молитви, а я сную по будинку, як птах в клітці. І ось несподівано прийшла мені думка: писати. Зараз уже не важливо кому і навіщо. Просто нехай розгортається стрічка і вихоплює спогади. Хоча залишилися лише уривки.

    Писати, писати. Нехай день за днем, немов нитка намотується на клубок, збираються думки та спогади. Тільки б нарешті дочекатися Хліба та Вина. Лише це мені потрібне. Вчора ми чули українську Літургію з Ватикану (ред. трансляцію греко-католицької Божої Служби по радіо). Щоденно читаємо Чин Меси, але не маємо хліба і вина для перетворення Дарів. Вже більше місяця – по різних казематах, тільки б не забути (ред. цієї формули). Немає ні бревіарія, ні мессалу, тільки старий німецький молитовник (Goffine), а шановний Георгій має різні особисті молитовники. Що за шляхетні люди, він та Олександр! Приймають та годують безкорисливо бідного засланця.

    В перші дні ув’язнення я був, як той, хто з дорогоцінного каміння відновлює мозаїку. Так було створено канон, літанії і багато пісень. Це досконало рятувало від нудьги». 

     (Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)

Молитва за заступництвом Вельмишанованого Слуги Божого Серафима Кашуби

Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,

а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів

дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,

для Твого Царства і заради спасіння людини.

Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом

постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.

Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,

дозволь мені втішатися його святим заступництвом

й уділи благодаті, якої потребую….

Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.

(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)

Тепер отець Серафим на засланні в радгоспі Арикти, що в Казахстані. Ця місцевість віддалена від Целінограду (ред. сьогодні це місто Астана) приблизно на 300 км. Він був засланий 16 березня 1966 р. на 5 років «за бродяжництво». Спогади "Strzępy" («Уривки») отець Серафим пише там, на засланні. Вони є дуже спонтанні та емоційні. Дуже часто, описуючи своє будення, отець Серафим переноситься думками до минулих подій свого життя. Адресат його спогадів невизначений. Отець Серафим переносить на аркуші щоденника прагнення поділитися тим, що відбувається в його душі. 

«Арикти, 12 квітня 1966 року

   В конторі буваю щодня з моменту мого повернення з Кургалджино.  Навіть першу ніч провів там із товаришами на підлозі. Потім декілька днів не було начальника. Пізніше він сказав взяти довідку від лікаря, після чого ми чекали на дільничного, і тільки тепер справа пішла. Приїхав міліціонер, ми отримали ще одну довідку, бо попередня десь зникла, і проти мене задумали щось незрозуміле. А тепер – щоденне читання Біблії. Здається, вона  лютеранська, в ній 1400 помилок, але нині для мене це єдина пожива. Добре, що підрахував у календарі.  Авжеж, сьогодні дев’ятий вівторок. Наша новенна… Тримаю в руках лише німецьку молитву, а перед очима жах тієї ночі».  

   Отець Серафим пригадує наругу над костелом в Рівному, де протягом 18 років він був священником. 28 травня 1959 року під приводом уявної загрози, яку начебто представляв собою храм в аварійному стані, радянська влада зачинила двері рівненської святині католиків. В цей день Римсько-Католицька Церква відзначала Урочистість Тіла і Крові Господніх.  І на той час минув вже рік з того моменту, як Кашуба почув: «Від сьогоднішнього дня ти не маєш права відправляти Служби в храмі». Він тоді не знав, що в той самий день був закритий також костел в Острозі, яким він теж піклувався. Розпочалось блюзнірське знищування святих ікон та інших церковних речей. Кожна з них мала свою виняткову історію і цінність. Одна з ікон, які були надзвичайно близькі серцю о. Серафима, колись була подарована для храму чоловіком на ім’я Йосип, інші були перевезені з костелів в Олександрії та Шпанові. У своїх спогадах Вельмишанований Слуга Божий згадує образи Пресвятого Серця Ісуса, Божої Матері з Ченстохови, ікону святої Терези від Дитятка Ісуса. Всіх їх разом із розп’яттями було перевезено до музею, неначе цим хотіли довести, що віра в Христа назавжди відійшла у минуле. Здавалось, що атеїстична влада робила все, щоби «поховати» Бога, щоби знищити все, що могло нагадувати про Нього – зруйнувати святині, в яких вірні католики, в більшості своїй польського походження, могли сповідувати свою віру. Були зняті навіть дзвони з вежі храму, які кликали вірних на молитву. Був також один чоловік, який підняв руки на хрести на вежах, поламавши їх. Отець Серафим порівнює його долю з долею апостола Юди, бо таким же трагічним став кінець його життя – він наклав на себе руки. Не зважаючи на переслідування, залишившись без храму, католицька спільнота Рівного розпочала збиратись на цвинтарі. Спогади про закриття костелу в Рівному дуже живі в серці о. Серафима. Згадуючи гіркі події минулого, він знову і знову проживає їх із жагучим болем у серці.

«Вулиці оточені кордоном, а з відкритого костелу, як з роздертого Серця Спасителя, вивозять усе по черзі – вівтарі, лавки, ікони. Де ти був, дорогий Йосипе, безногий жебраче, коли твій дар, надбання багатьох років, ламали, як непотрібний мотлох? А Ти, Христе в терновому вінці, напевно, знову шепотів: «Не знають, що роблять»? Коли Тебе перевезли в закритій в’язниці до музею, Ти в повноті став дослівною погордою та посміховищем суспільства. А ікони з Олександрії та Шпанова – пам’ятаєш, Янусько, як ми їх обережно везли, щоби не пошкодити. Серце Ісуса, що царювало над великим вівтарем! Ченстоховська, що виблискувала в світлі. Усміхнена солодка Терезка… Усе непотрібне, як сміття. «Deus venerunt gentes in hereditatem tuam» (ред. «Боже, увійшли погани в Твою спадщину» (Пс 78,1), переклад І.Хоменка). А потім було видерто дзвони, неначе серце з мертвого тіла, а злочинець, який зламав хрест, повісився, як Юда. Перестав волати польський Бог, але чи перестав жити? Чи та мала групка людей, що молиться тепер на цвинтарі, не є тим зерном, яке має померти, щоби принести плід?»

(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap;                                              розважання і коментар - брат Казимир Гузік OFMCap)

Молитва за заступництвом Вельмишанованого Слуги Божого Серафима Кашуби

Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,

а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів

дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,

для Твого Царства і заради спасіння людини.

Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом

постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.

Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,

дозволь мені втішатися його святим заступництвом

й уділи благодаті, якої потребую….

Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.

(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)

«13.04.1966 p.

Сьогодні Христос з’явився учням над озером. Арикти теж оточений водою. Хотів її обійти, але вона розливається широко, десь далеко сягає горизонту. Може, це тільки весняна відлига, яка потім висохне. Води! Після них не залишається жодного сліду, лише поглинуті дитячі життя. Чому тепер пригадується мені та перша, але така жорстока трагедія? Руки брата, що поволі щезають в безодні, батіг немилосердного пастуха, розпач мами, а потім десь – може, тільки в глибині душі – почуті слова: «Тепер ти мусиш зайняти його місце». Бо він мав бути священником. У нього вже був свій вівтар, він виголошував проповіді і був вправним міністрантом. Тепер треба відмовитись від військової кар’єри і нести перед собою Місал, хоч голова не діставала до менси [верхньої частини вівтаря. – Ред.]. А коли спіткнешся і розтягнешся перед аналоєм, чуєш слова розради: «Так буває з тим, хто має дружину і діти». А по дорозі шепочеш дитячу молитву: «Якщо хочеш, прийми мене до Свого гурту». Вода завжди лякала, і при мамі не можна було згадувати про неї. Як і раніше, вона не знала про переїзди човном чи купелі в Сані».

 (Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap) 

   Розлиті навколо Арикти води нагадують о. Серафиму про трагічну смерть його старшого брата Юзефа, який у 1919 році під час купання втопився в річці.

   В родині Кароля та Анни Кашуби завжди панувала любов та ніжна прив’язаність один до одного. Перші уроки і приклад життя маленький Лойзек (як пестливо називали отця Серафима в родині) брав з побожних, працьовитих батьків, а також братів капуцинів, які служили в місцевій замарстинівській парафії і яких він бачив майже щодня. Саме в цьому знаходимо витоки непідробного, щиросердечного «ТАК», яке дитина малого віку може сказати Богу. Серед багатьох інших дітей Алойзи завжди вирізнявся чистим серцем, сповненим щирою любов’ю та відданим Богу і людям. Він часто приходив до храму, навіть тоді, коли там не відбувалося жодних молебнів. Іноді він стояв навколішки біля вівтаря, навпроти дверей до захристії, ніби на щось чекав. Чи він щось говорив Ісусу в Пресвятих Дарах, чи просто у мовчанні перебував в Його присутності – це залишалось таємницею між ними двома. Достеменним було те, що це не було з примусу, не було удаваною побожністю.

   Активність маленького Алойзи не обмежувалася лише молитвою. Ось як він сам згадував роботу при парафії: «Після Божої Служби ми йшли до парафіяльного дому, де брат Лазар пригощав нас сніданком, після чого з кошиком у руках ми йшли за альтанку збирати аґрус і смородину. (…) Коли почалось будівництво храму, отець Олександр, – вічне йому спочивання, – завжди знаходив якесь заняття: то каміння збирати, то якісь дошки, то врешті-решт (пізніше) – переписувати метричні книги». Лойзек особливо міцно був з’єднаний із своїм старшим братом Юзефом. Він часто із захопленням спостерігав, коли той як міністрант прислуговував при вівтарі в їхній замарстинівській капличці. Трагічна загибель Юзефа болісно вразила чутливого хлопчика, залишивши глибокий слід в його делікатному серці.

   Через багато років, згадуючи ці події свого дитинства, отець Серафим цитує слова о. Чеслава, одного з братів ченців капуцинського монастиря у Львові на Замарстинові, який запрошував Лойзека  до міністрантського служіння на місце, яке залишилось вільним після смерті брата. Вихований у глибоко віруючій родині, маленький Алойзи дуже серйозно сприйняв ці слова, зрозумівши їх глибше, ніж просте запрошення виконувати обов’язки міністранта – він прийняв це як запрошення Бога стати священником.  Будучи за характером дуже послужливим, лагідним та миролюбним, Лойзек плекав таємну мрію стати відважним воїном, солдатом, так, як колись св. Франциск з Ассизі марив здобути славу лицаря.

   Однак попри бажання й прагнення у маленькому дитячому серці народилась рішуча відповідь на Господній заклик – «Так!», яка означала остаточну відмову від мрій та планів на майбутнє. Напевно, це була одна з перших жертв, яку отець Серафим склав на вівтарі любові до Ісуса. Це був прояв його щирої довіри Богові… Хоча на той момент малому Алойзи Кашубі, якому виконалось тоді лише 9 років, важко було навіть дотягнутись до вівтаря, щоби приготувати літургійні книги на Божу Службу. Одного разу він зашпортався, обтяжений немалою, як на його сили, вагою Месалу, й упав. В той момент він почув над собою доброзичливий і водночас жартівливий голос о. Чеслава: «Так буває у тих, кого Господь кличе до подружнього життя, але якщо когось кличе до священницького служіння, з тим такого не буває». Беручи близько до серця цей жарт, Лойзек сумнівається, чи за таке падання Господь прийме його колись до товариства священників, тому ревно молиться про своє майбутнє покликання: «Якщо хочеш, прийми мене, Ісусе, до Свого гурту».

(Розважання і коментар - брат Казимир Гузік OFMCap) 

Молитва за заступництвом Вельмишановного Слуги Божого Серафима Кашуби

Боже, Ти обдарував Свого Слугу Серафима гідністю Христового священства,

а завдяки благодаті покликання до Ордену Братів Менших Капуцинів

дозволив йому присвятити всі свої сили на Твою славу,

для Твого Царства і заради спасіння людини.

Вчини милостиво, щоби ми за його прикладом

постійно вдосконалювались у дієвій любові до Тебе і Твоєї Церкви.

Будь прославлений, Господи, в Твоєму Слузі Серафимі, в його житті і вчинках,

дозволь мені втішатися його святим заступництвом

й уділи благодаті, якої потребую….

Тобі, Боже, в Трійці Єдиному, честь і слава на віки вічні. Амінь.

(Отче наш. Радуйся Маріє. Слава Отцю.)

«14.04.1966

Коли я вперше приїхав до Казахстану, священника Олександра вже арештували. Цікава була поїздка та незабутній день. В Олексіївці все було підготоване, куплені квитки, але Служба Божа тривала довше, тому потяг ми вже не застали. Хелена поїхала, проте дорого оплачений квиток залишився, і повернутися з дороги не дуже хочеться. Почався біг, спочатку автобусом чи якоюсь машиною до Сімферополя, потім літаком до Москви. Все йшло чудово. На потяг з Криму до Москви потрібно було ще довго чекати. Врешті потяг прибув, але Хелени немає. Немає ні при виході з перону, ні в залах очікування. Подорож з однієї станції на іншу не дала результату. Хто б міг подумати, що вона так само нетерпеливо чекала на пероні. Довелося першу, таку далеку подорож здійснити самому та опинитися на невідомій станції в осінній сльотавий день, маючи в пам’яті лише одну адресу. Але Таїнши – це не Ленінград, навіть не Сімферополь. Мало-помалу я добрався до Західної, і ось нарешті перша цікава зустріч. Одразу після Божої Служби мене просять піти до хворого. Звідки дізнались? «Таж ми бачили Вас на вулиці!»

Я тоді багато чув про отця Олександра (Олексія), про його апостольський запал та плоди зусиль. Потім бачив його десь далеко в одній німецькій родині – на шанобливо схованій фотографії, яку ніколи не забуду. Худорлява аскетична постать, смугляве видовжене обличчя, але особливо запам’ятались очі, які кудись вдивлялись. В далечінь чи в глибину чиєїсь душі. Кажуть, що, він, поза всяким сумнівом, апостол-мученик. Був таким під час болісних випробувань, а потім на смертельному операційному столі.  Вступати в його сліди – не дозволити знищити плоди того, що він сіяв. Чи це азарт, чи думка від Бога? З одним хворим вухом та маленькою підготовкою до апостольської праці що доброго можна зробити? Облиш, повертайся, прийде кращий за тебе.

Боже мій, який Ти Добрий! Прийшла посилка! Все! Повинен написати Каті, що згрішив, розпочавши нарікати».

(Уривки зі щоденника "Strzępy" о. Серафима Кашуби OFMCap)