1. РОДИНА

      Слуга Божий отець Серафим Кашуба народився і виріс у робітничій родині на околиці великого міста. Батьки Слуги Божого, Кароль і Анна, вирізнялися живою вірою і працьовитістю. Вони були членами Третього Ордену св. Франциска і брали активну участь у житті нової парафії св. Франциска з Ассизі у Львові-Замарстинові. У парафії Кароль Кашуба очолював молебні Хресної Дороги, Розарію та Годинок до Пресвятої Діви Марії. Кашуби створили "домашню церкву", живучи вірою і апостольством доброго прикладу. У родині панували любов та єдність. З дитинства юний Алоїз спостерігав за важкою працею батьків, які намагалися прогодувати і виховати четверо дітей. Власне ці моменти: жива віра і зразкова побожність батьків, взаємна родинна любов і їхня активна участь у житті парафії, від  дитинства формували характер Алоїза Кашуби. З великою повагою і любов'ю ставився Алоїз до своїх батьків, братів і сестер, що можна помітити в його листах до рідних. Він не був байдужим до долі своєї сім'ї під час війни, але передусім дбав про те, щоби родина намагалася в усьому відчитувати Божу волю.  З прикладу родинного життя Слуга Божий зачерпнув ті сили, які дозволили йому з глибоким розумінням переживати і навіть реалізувати слова Євангелія: “І кожен, хто задля імени Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір...” (Мт 19, 29). Слуга Божий також звертався до цих євангельських слів, коли усвідомлював масштаби своєї діяльності і духовного батьківства.

3. ОРДЕН КАПУЦИНІВ

      Не буде перебільшенням сказати, що справжнє духовне формування Слуги Божого відбулося у його чернечому житті, в якому також розвивалося і реалізовувалося його священниче покликання. Постать св. Франциска з Ассізі була знайома йому з дитинства. Рішення піти слідами св. Франциска він прийняв уже у зрілому віці. Спостерігаючи за ним, його співбрати скажуть про нього, що “особа св. Франциска дуже сильно на нього впливала і що він мав найбільше розуміння капуцинства, і може, ще більше, серафимства”.  Отець Серафим Кашуба не лише “справляв враження францисканця”, але й любив францисканський шлях Євангелія, яким він йшов через усе своє життя. Промовистим є допис, зроблений ним тремтячою рукою на полях листа до родини: “Це день вписаний золотими літерами у моє життя”.

       Волею Божого Провидіння, якому він цілковито довірився, життя Слуги Божого протягом більшої частини років пройшло поза чернечою спільнотою. Незважаючи на це, він ніколи не поривав своїх зв'язків із Орденом. Навпаки, його листи і записи виявляють глибоку тугу за чернечою спільнотою, за чернечим життям, прив’язаність до чернечої провінції і ордену. Все своє життя він бажав бути слухняним волі настоятелів, а в їхніх рішеннях він прагнув відчитувати Божу волю. До кінця свого життя Слуга Божий відмовляв капуцинський бревіарій.

      Оскільки, як уже згадувалося, важливим чинником, який формував духовність Слуги Божого о. Серафима Кашуби, було його богопосвячене покликання, доречно зупинитися на цій темі трохи довше. Чернече життя визначається трьома обітницями: послуху, убогості та чистоти. Погляд на життя Слуги Божого з точки зору чернечих обітниць відкриє нам його духовне обличчя.

а) Послух

      Всі три чернечі обітниці складають одне ціле.  Міра виконання однієї обітниці відображає вірність другій і третій, створюючи гармонійний порядок у житті ченця. У житті Слуги Божого отця Серафима спостерігався глибокий внутрішній лад, заснований на чернечих обітницях. Він викликав захоплення своїм спокоєм і відсутністю комплексів. Це був, безсумнівно, плід вірності Богові й самому собі. Це зовсім не означає, що йому не доводилося боротися із собою. Здається, що найбільшу боротьбу він вів із самим собою у зв'язку з обітницею послуху.  Слуга Божий часто стояв на роздоріжжі, що породжувало в ньому боротьбу між вірністю обітниці послуху і служінням Божому народові, позбавленому душпастирів. Ознаки цієї внутрішньої боротьби зустрічаються у його листах до настоятелів. Вона розпочалася тоді, коли Слуга Божий відправився на Волинь для душпастирської праці. Він поїхав з відома і за згодою свого настоятеля, який, пам'ятаючи про складне становище Церкви за радянської влади, обачливо «не радив, але й не забороняв». Отець Серафим самостійно прийняв остаточне рішення, віддаючись у руки Божого Провидіння. Відтепер, подібно до св. Франциска, він буде запитувати: “Господи, що маю чинити?” Одночасно він буде повторювати: “Мені нічого не потрібно, аби тільки виконати Божу волю”. Не маючи зв’язку з настоятелями, а також конкретного рішення щодо свого перебування поза чернечою спільнотою, і одночасно бачачи величезне поле діяльності серед вірних, позбавлених душпастирського служіння, він цілковито віддається цілковито цій праці, в ній відчитує волю Божу в переконанні, що вона збігається з волею його настоятелів. Ревна і жертовна відданість цій справі є беззаперечним підтвердженням того, що Слуга Божий своєю поведінкою бажав наслідувати Учителя, який сказав: «Моя їжа - чинити волю Того, Хто послав Мене» (Ін 4:34). З цієї причини ніхто ніхто із настоятелів не винуватив  Слугу Божого у непослуху. Навпаки, коли у період особливого вагання отець Серафим отримав виразну відповідь настоятеля робити те, що він вважає за потрібне для Божої слави, він, заспокоєний, дякував за це.

б) Убогість

      У житті Слуги Божого о. Серафима Кашуби чітко простежується дух євангельської бідності за прикладом святого Франциска з Ассізі. Отець Серафим не мав і не накопичував матеріальних благ,  він жив справді бідним життям. Його життя в убогості не було наслідком бездіяльності, скоріше навпаки, адже він не бажав володіти цими благами, бо прагнув бути послідовником св. Франциска.  Докази цього знаходимо в його творах, особливо у зв’язку з його перебуванням на засланні. Він мав свій куточок в убогій хатинці й соромився перед святим Франциском, що йому краще, ніж іншим, біднішим за нього, які такого “комфорту” не мали. Бідність і дух убогості отця Серафима яскраво охарактеризувала його колишня парафіянка, людина неосвічена, але інтеліґентна. Ось її слова: "Отець Серафим був самою покорою і убогістю св. Франциска. Він із усім погоджувався. Він ніколи не хворів, ніколи не був голодним, йому ніколи не було холодно, а якщо був голодним, не виявляв цього. Це те, чого я не розумію. Я думаю, що це було більше на славу Божу” (Анна Гриневич).

       Отець Людвік Камілевський сказав на похороні отця Серафима: “Жодних речей, які б належали цьому священнику, не залишилось, хіба тільки один бревіарій”. А кам'янець-подільський єпископ Ян Ольшанський коротко охарактеризував отця Серафима Кашубу: “Абсолютний аскет, повністю відданий  Божій справі ”.

в) Чистота

      Вірність обітницям убогості та послуху є запорукою чернечої обітниці чистоти. Це можна побачити в житті Слуги Божого отця Серафима Кашуби. Як настоятелі, так і співбрати відзначали в ньому виняткову манеру спілкування і делікатну взаємодію з людьми. Ще гімназійний вчитель помітив це у юному  Алоїзі Кашубі. Прощаючись із ним, вчитель побажав йому “не загубитися у житті”. Один із співбратів Слуги Божого стверджував, що “у нього була  природна, чиста, довершена етика. Що ж до цнотливості, то в цьому сенсі він мав щось вроджене і витончене. Тут у нього не було відхилень, якихось поглядів (наліво)”. А інший співбрат на питання про вірність отця Серафима відносно чернечих обітниць коротко відповів: “Бездоганно! Це можна сказати про всі його обітниці. Ні в чому йому не можна дорікнути: ні в цнотливості, ні в бідності”. Одна з парафіянок отця Кашуби розповідала: “У нас не було людини, яка могла б на нього кинути тінь. Жодну тінь. Всі, хто його знав, також підтвердять це: жодна тінь гріха не впала на нього”. Доктор Юліан Вінклер, ординатор шпиталю у Вроцлаві, де лікувався Слуга Божий, зазначав, що отець Серафим “як людина, чернець, представляв собою приклад дуже високих духовних і моральних якостей”. А на думку провінціала боніфратрів, котрий опікувався Слугою Божим у госпіталі, “якщо йдеться про чистоту - він був скромним і сором’язливим, а чеснота його особливо виявлялася в кабінеті рентгену, коли потрібно було роздягатись і робити знімки”.

      Шляхетні і чисті серцем люди притягують до себе своїм способом життя, як магніт. Отець Серафим мав саме ці прекрасні якості. Так, коли він опинився у психіатричній лікарні, серед людей, яких він назвав “викинутих за борт життя”, йому сказали: “ви маєте тут багато друзів”. У свою чергу. Слуга Божий зробив висновок, що «це було сказано занадто серйозно, щоб сприймати це як звичайну банальність».

4. ЧАС І МІСІЯ

       “Найголовніше - не розминутися з Божою волею”. Це слова Слуги Божого отця Серафима Кашуби. Прагненням його серця було відчитувати Божу волю. Його особистість формувалася саме в цьому пошуку Божої волі та її виконанні. Це почалося тоді, коли, ще дитиною, після трагічної смерті брата, він почув із вуст священника: “Нині твоє місце біля вівтаря, ти повинен його замінити”. Відтоді молодий Алоїз спрямовує свою свідомість на служіння біля вівтаря. Спочатку він робить це як міністрант, а потім вирішує вступити до ордену капуцинів. З цього часу він починає працювати над собою, щоби виконувати Божу волю. Він робить це з радістю в серці, називаючи день чернечих обітниць “днем, вписаним золотими літерами в його життя”.  Закоханий у книги, він, як про це свідчать, сумлінно здобував знання, щоби бути старанним виконавцем Божої волі. За цим слідували рішення послідовно виконувати її. Іноді ці рішення набували майже драматичного характеру, і якщо до них уважно придивитися, то висвітлюється і розкривається внутрішній світ душі цієї людини. Звернімо увагу на деякі з них.

      “Ось я”, - це були слова, які він вимовив, коли був висвячений на священника. Провідним гаслом його священства стають слова апостола Павла, які він взяв для приміційної іконки: “Моїм життям є Ісус”. Ці слова “Ось я” і “моїм життям є Ісус” мали особливо драматичне значення у щоденних життєвих ситуаціях, особливо в часи, сповнені трагедії війни, які вимагали від нього цілковитої жертви. У полум'ї “червоних волинських ночей”, у втечах від розставлених на нього пасток, у недолі, яку він розділяв із зголоднілими втікачів, у служінні хворим, у похованнях загиблих та замордованих нелюдським способом парафіян, у відважному рішенні залишитися на Волині, коли інші з роздертими серцями потягами понурої “репатріації” залишали свою батьківщину, прямуючи у невідоме, на захід, він завжди повторював: “Ось я! Найголовніше - не розминутися з Божою волею”. Свідком йому був сам Бог. Таких рішень не могла приймати людина, яка шукала свого, виконання своєї волі. Зрештою, все його життя поневірянь, яке пролягло зі Львова через Крим, Україну, Білорусь, Росію, Сибір, Урал, Алтайський край, Казахстан, Узбекистан, у постійній небезпеці втратити свободу і навіть життя, у голоді і холоді, у фізичних муках, у болі за страждання людей, які чекають на Бога, але не мають кого привести, було мотивоване одним: «Христос - це моє життя». Яскравим свідченням його драматичної боротьби є намагання організувати християнські громади в Казахстані, навіть у степу, знаючи, що жоден священик не зміг би туди дістатися, «якби не заслання». Служіння Слова Божого, служіння таїнств, свідчення євангельського життя є для нього виконанням Божої волі. Водночас, однак, Серафим усвідомлює, що він є «слугою непотрібним», немічним знаряддям у Божій руці, що інші на його місці напевно зробили б це краще. Саме тому він не озирався назад - на те, що залишилося позаду, але неухильно йшов за тим плугом, до якого приклав руку в день покликання до Ордену, до священства. Його листи і записи неначе дихають волею діяти, і ніколи не чути скарги або розчарування. За характером він був флегматичною людиною, сповненою спокійних, серйозних роздумів над своєю місією, а на його вустах іноді зринає радість, що Господь милостивий до нього, оскільки він користується таким убогим знаряддям, як він сам. Він, напевно, знав, що «Господь вибрав малих». Як “немовлятко” він був щасливим від того, що його провадить “міць Сильної Руки”. Усвідомлюючи свою людську слабкість, він повністю довіряв Господу. Стійкість Слуги Божого у проповідуванні Євангелія в умовах закостенілого атеїзму, його рішучість залишатися на полі діяльності, призначеному йому Божественним Провидінням, безсумнівно, були плодом його глибокого внутрішнього життя. У його поведінці ми відчитуємо сильну віру в Бога, гарячу любов до ближнього і непохитну надію, що виходить за межі земного життя. Аналізуючи духовність Слуги Божого отця Серафима, ми відзначаємо певні джерела його внутрішньої сили. Це віра в Божественне провидіння, єднання з Євхаристійним Христом, відданість Пресвятій Богородиці, вшанування святих Серафимського Ордену та пам'ять про померлих.

БОЖЕ ПРОВИДІННЯ

      В одному з листів до рідних Слуга Божий писав: «Я постійно відчуваю наді мною Провидіння». Ці слова характеризують весь його духовний світ, його поведінку. Він відчуває себе немічним, а умови, в яких живе, здавалося б, перевершують усі людські можливості. Завдяки вірі і любові, глибоко вкоріненим у Бога, він не розраховує на власні сили, а лише на Боже Провидіння, яке його оберігає. У своїх листах і записках, у своїх спогадах він дуже часто згадує про це. Коли його почала переслідувати комуністична влада, позбавляючи прав публічного душпастирства, він розпочав мандрівне апостольство, пишучи «якби ви знали, скільки втіхи дає мені Господь при теперішньому способі життя, коли мало думаєш про себе і все віддаєш Провидінню». У рішеннях влади, які завдають йому болю, він бачить одне: «Ну, вони виконують накази, але насправді вони є пішаками, якими керує Провидіння». Слуга Божий переживав Провидіння як божественну реальність, що постійно реалізується в його житті.

ЄВХАРИСТІЯ

      У житті о. Серафима є два моменти, які відображають його віру в Євхаристійного Ісуса та любов до Нього. Він вірив у дійсну присутність Ісуса в Найсвятішому Таїнстві, глибоко поклонявся Йому і дбав про почитання Пресвятих Дарів.. Ще юнаком, будучи міністрантом, він спостерігав, як в його парафії шанують Найсвятіше Таїнство. Слід зазначити, що це був період діяльності на терені Львівської архідієцезії Слуги Божого архієпископа Йосифа Більчевського, великого шанувальника і популяризатора євхаристійної набожності. Це, ймовірно, стало початком його подальшого частого перебування перед дарохранительницею. Будучи учнем гімназії, він часто приступав до святого Причастя, що було рідкістю у той час. Його відданість Євхаристії була особливо помітною в його дуже зосередженому відправленні Меси. Його сповідник отець Ахілл Мазуркевич зі Вроцлаві стверджував, що отець Серафим “..був людиною глибокої віри, внутрішньо з’єднаною з Богом. Досить було бачити, як він переживав Службу Божу в храмі. Він завжди був зосереджений. Його не цікавило те, що відбувалося поза вівтарем, поза таємницею Євхаристії».

      Був час, коли Слузі Божому не дозволяли відправляти Службу Божу. Це був найбільший біль для нього. Спогад про відправу Служби Божої у в'язниці, по пам'яті, без хліба і вина, є надзвичайно промовистим. У перші дні перебування на засланні в казахських степах його найпалкішим бажанням було “дочекатися Хліба і Вина. Це все, що мені потрібно”. І ось, коли прийшла посилка, він з радістю вигукує: «Te Deum laudamus! Я не можу ні говорити, ні думати. І так починається нове життя - знову з Ним і поруч з Ним. Учителю! Магдалина плаче - а я не можу більше плакати, можливо, пізніше, після Меси, тихо». Згодом, пишучи листа до сестри і повідомляючи їй про своє вигнання в степ, він знаходить для неї слова розради: “ЩО НАЙВАЖЛИВІШЕ також маю”. Найважливішим є для нього Євхаристійний Учитель, перед яким з вірою і любов’ю стоїть на колінах його негідний слуга. Мабуть, усе життя отця Кашуби можна було б вмістити в цих двох фразах: Євхаристійний Учитель і Його вірний слуга. Відомо, що Його слуга, не знайшовши відповідного місця до відправлення Євхаристії, був змушений проникнути в руїни мечеті, щоби там у віконній ніші спорядити вівтар, щоб зустріти там Учителя (Ісуса), Який жертвує собою заради викуплення світу. Болісна драма віри і любові дороги життя отця Кашуби була пов'язана з двома основними моментами: приготуванням людських сердець до прийняття Євхаристійного Христа і прагненням принести їм Христа. Цим двом справам він підпорядкував усі інші: турбота про утримання костелів на Волині, клопотання у влади Казахстану про відкриття місця культу, організація тимчасових “каплиць” по домах - це ніщо інше, як приготування місця для зустрічі з Учителем. Підготовка дітей до прийняття святого Причастя, вислуховування сповідей ночами аж до непритомності - таким був прояв турботи про місце для Вчителя в серцях. Напевно, вершиною його зусиль щодо вшанування Пресвятих Дарів було запровадження Святого Причастя в перші п’ятниці місяця і, нарешті, процесії з Пресвятими Дарами у Криму або в тісній казахській хаті. Отець Серафим пам’ятав слова обітниці, виголошені під час рукоположення: “Моїм життям є Христос”. Він жив заради цього. Ця риса духовності Слуги Божого о. Серафима також особливо підкреслюється його францисканською харизмою.

“А як йдемо на те травневе богослужіння, то там можна було перебувати вічність. Він разом із людьми співав. Він дуже шанував Божу Матір”. У важкий і небезпечний час на Волині отець Серафим був організатором паломництв до Острої Брами у Вільнюсі і до Казимирки, яку називали “Волинською Ченстоховою”. Зрештою, його особистий пошук заступництва у “тієї, що світить в Острій Брамі” привело до чудесного звільнення із заслання в день свята Остробрамської Матері Божої Милосердя. Марія супроводжувала отця Серафима на всіх життєвих шляхах. Саме тому в степах Казахстану він відсвяткував тисячоліття хрещення Польщі і віддав польський народ і поляків, розсіяних по всьому світу, під покров Марії. У своєму щоденнику “Уривки” він залишив майже історичний документ, який стосується історії Церкви Мовчання і вшанування Марії. Про отця Серафима кажуть, що з його матеріальних цінностей залишився лише бревіарій.  Це правда, але, крім цього, залишився також і розарій. Його часто бачили з вервицею у руці й молитвою-розарієм на вустах. Це підкреслив отець Фаб’ян, боніфратер, який опікувався отцем Серафимом у вроцлавській лікарні. Залишився також великий “чудотворний медальйончик”, який Кашуба носив на грудях – єдина прикраса його тлінних останків. Через Марію він йшов до Ісуса і до Нього провадив інших.

ВШАНУВАННЯ ГОСПОДНІХ СВЯТИХ

      Висвітлюючи духовність Слуги Божого отця Серафима, не можна оминути увагою те, як він шанував святих Господніх.  Вочевидь, на першому місці він ставив собі за взірець святого Франциска Серафимського. Він намагався будувати своє чернече життя за прикладом цього святого.  Для Слуги Божого Франциск був найдосконалішим взірцем любові до Того, Хто заради нас став убогим і слухняним волі Отця. Наслідуючи приклад Франциска, отець Серафим запитує: «Господи, що мені робити?» Йдучи за Франциском, він дбає про відновлення храмів і засмучується з приводу їхнього осквернення. Слідом за Франциском він хоче бути бідним і соромиться того, що не є таким же бідним, як Франциск. Як і Франциск, отець Серафим прагне, щоби Любов полюбили всі, тому думає про те, щоби піти до послідовників ісламу  Нарешті, подібно до Франциска, майже з останніх сил зберігає вірність Апостольському Престолу, йдучи туди, де Церкві загрожує небезпека розколу, бо, як він зазначив: “моїм прагненням є стати оборонцем вірності”.

         Будучи капуцином, він завжди пам'ятав про святих всього Францисканського Ордену і дбав про вшануванням капуцинських святих. Коли в Казахстані він прийняв молодого німця до Третього Францисканського Ордену, він дав йому ім'я святого Конрада з Паржама, капуцина.  Отець Серафим вшановував св. Антонія з Падуї і св. Пія X, члена Третього Францисканського Ордену. Він просив своїх настоятелів повідомляти йому про нових святих і блаженних Ордену, а також щоби вони прислали йому додатки бревіарія, щоб він міг єднатися з цілим Орденом у вшануванні святих і блаженних співбратів. Показовим є його цитування слів і поглядів таких Господніх святих, як св. Ієронім і св. Бонавентура. Подібно до святого Ієроніма, він відкриває своє серце, свою внутрішню сутність перед Богом і віддає Йому всю свою слабкість, бо переконаний, що більше нічого не може дати від себе, а подібно до святого Бонавентури, він бажає любити Бога, щоби глибше Його пізнати, а пізнаючи, сильніше любити Його.

        Не забував він і могилу своєї світлої пам'яті матері. Він часто молився на її гробі перед тим, як вирушити у далекі подорожі, ніби доручаючи їй своє пастирське служіння. Прибуваючи на якесь місце, він чи не одразу прямував на цвинтар, щоби помолитися там і воздати хвалу Богові за тих, чиї тіла там спочивають. Нині вже ніхто не скаже, скільки разів він збирав згромаджував вірних у віддаленому куточку цвинтаря, щоби відправити там Службу Божу. Навіть тоді, коли отець Серафим не міг публічно виконати похоронний обряд, він йшов за труною і молився за померлих, не цікавлячись їхньою вірою чи переконаннями, бо вірив у безсмертя кожної людської душі і хотів допомогти кожній з них увійти до Царства Небесного.

     На завершення цієї спроби окреслити духовний портрет Слуги Божого отця Серафима Кашуби хочеться поставити запитання: ким же він був? Відповідь може бути різною, залежно від того, що ми хочемо в ньому побачити. Однак здається, що його можна назвати «людиною восьми блаженств».

ВБОГИЙ ДУХОМ...

ЗАСМУЧЕНИЙ...

ТИХИЙ...

СПРАГЛИЙ СПРАВЕДЛИВОСТІ...

МИЛОСЕРДНИЙ...

ЧИСТОГО СЕРЦЯ...

МИРОТВОРЕЦЬ...

ПЕРЕСЛІДУВАНИЙ ЗА ПРАВДУ...

ТОЙ, КОТРИЙ ПЕРЕНОСИВ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ РАДИ ГОСПОДА...

Він досяг всього цього завдяки постійній співпраці з благодаттю ГОСПОДНЬОЮ.